Mobile menu

 

 

 

С поэтом Сергеем Дзюбой, живущем в Киеве, мы познакомились на Международном фестивале поэзии «Славянские объятия» в Болгарии, в мае 2014 года. Тогда же обменялись адресами и стихами, а вскоре Сергей отправил переводы семи моих стихотворений на украинский язык.

Сергей Дзюба -  член Национального союза писателей Украины, Славянской Академии литературы и искусства (Болгария), Международной литературной Академии «Македония Презент» (Македония), Международной Академии литературы и искусства Удмуртии. Автор 46-ти книг, автор и режиссёр-постановщик 36 радиопьес, где исполнил главные роли. Составитель и издатель 10 антологий современной украинской поэзии, прозы и критики. Переводчик со шведского, итальянского, персидского, белорусского и других языков. Лауреат Малой Нобелевской премии – Международной литературной премии имени Людвига Нобеля «Будон» (Удмуртия), Международной литературной награды «Золотой перстень» (Македония), а также многих других международных и национальных премий. Произведения Сергея Дзюбы переведены на 50 языков и напечатаны в 23 странах.

Итак, переводы Сергея Дзюбы стихов Владимира Фёдорова на украинский язык:

Володимир Федоров

З книги «Небесний пілігрим»

* * *

Він зійшов по скелях в піднебесся,

І його перстом торкнувся Бог, –

Щоби пісню заспівав чудесну  

Від земних звільняючись тривог.

 

Щоб у ритм потрапив гість прийдешній,

Наче янгол в божу колію;

І віддав їй так необережно

Доленьку і душу всю свою.

 

Щоб збирав удачу по крупинках,

Не шукав осяяння в мізку,

А складав у зоряну торбинку

Вистраждані строфи на шляху.

 

Щоби ніс тернову діадему

З радістю і болем на лиці;

Все життя складав одну поему,

Та збагнув це лиш наприкінці.

 

Щоб лишався мандрівним поетом,

Щастя на слова міняв і щем;

Як і всі, безславно канув в Лету,

Ледь торкнувшись вічності мигцем.

 

* * *

Іду вперед по лезу я ножа,

Все балансую: не душею – тілом… 

Того, що відбулося, – вже не жаль,

А в спину знов летять вогненні стріли.  

 

Від леза п’яти зранені горять –  

Нещадна сталь! Хоча б не скиглить всує…

О, як довкола репетує рать  

Про те, що я неправильно крокую.  

 

А я кричу: «Отямтеся, сліпці,

Хоч крок зробіть за мною – стачить сили?!»

Багато розвелося мудреців

Під цим блідим розгубленим світилом.

 

Та мудрість їх не варта вже й гроша,

Вона – мов піни бульки не чуттєві, –

Іду вперед по лезу я ножа,

А їх воно розрізало б миттєво.

 

* * *

Свистять повз мене стріли Аполлона,

Вогонь до третіх не горить півнів, –  

Скуйовджені он рими, мов ворони,

Сидять понуро на стовпах віршів.

 

Над аркушем безсило горблю спину –  

Не розірву ніяк зіркових пут...

І вкотре наді мною гордим клином

В безсмертя інших віршики пливуть.

 

Професія

Я лечу серед ночі понад краєм зловісним –  

Вам віддам своє серце серед болю й плачу.

Я лечу, немов янгол, тільки янгол – залізний:

Я без крил цих залізних ніяк не злечу.

 

Я лечу – битий янгол із російського пекла,

Де смола над багаттям все пливе через край.

Я – неправильний янгол, та комусь же це треба –   

Піднімати ці душі у придуманий рай.

 

Я трублю – хрипкий янгол: вже і горла не шкода,

Щоб мій голос надії дав зневіреним сил.

Я спішу – дурник-янгол, і моя нагорода –   

Двісті грамів пластиду для відірваних крил.

 

Осіннє

І знову ночами мені – не до сну:

Ввижаються то шарудіння, то сміх, –

Золотом смуток в віконце – тук-тук –   

Найвеселіший з усіх.

 

Знаю, вона – найпрекрасніша в світі,  

Не з сонму злих і худих жінок.

Від неї ростуть гриби та діти,

А поетів знаходить Бог.

 

І спраглі великої таїни,

Розверзаються раптом віщі уста.

І сходять до них нероздільні, мов сни,

Життя та Смерть, Печаль і Краса.

 

* * *

«Відстраждається, перемелеться...» –

Заклинає себе ночами.

Млин, колеса… – часу хурделиця,

І дроблять жорна печаль.  

 

«Перемелеться, відстраждається...» –

В порожнечу – слова, мов тать.

А печаль ніяк не кінчається,

Хоч і жорна стерлись, мовчать…  

 

Очі – стомлені, спорожнілі,    

Хоч би виплакав чи роса…   

А з-під жорна краплі багряніють

І здіймаються в небеса.

 

* * *

Ваш світ поету постіль не постелить,

Та втішусь вкотре світлою печаллю, –  

Мої вірші живуть у Вас в оселі,

І сон охороняють Ваш ночами.

 

Незримі, наче янголятка з раю,

Вже не підвладні світу і мені,

Знов пошепки вони себе читають,

Коли Ви посміхаєтесь вві сні.

 

Володимир Федоров (Росія) – поет, прозаїк, драматург. Член спілок письменників та журналістів Росії. Член-кореспондент Академії поезії Росії, дійсний член Академії духовності. Заслужений працівник культури. Лауреат Державної премії Якутії, Великій літературній премії Росії, премії Кирила і Мефодія. Нагороджений медаллю Олександра Пушкіна та іншими державними нагородами. Автор поетичних книжок «Автограф душі», «Червоний ангел», «Небесний пілігрим», «Така доля гусарська» та ін., а також кількох повістей, роману «Сезон звіра», десяти п'єс, поставлених у Сибіру, Москві й Санкт-Петербурзі, ряду науково-популярних видань про традиційні вірування. Тривалий час мешкав на Крайній Півночі, в Якутії. Нині працює головним редактором «Общеписательской Литературной газеты» в Москві.

                                                                                           Українською переклав Сергій Дзюба